Олександрійський клуб любителів документального кіно у рамках національного проекту «Docudays UA» продовжив свою роботу.
Як і було анонсовано нами заздалегідь, нещодавно глядачі мали змогу переглянути чергову стрічку, яку організатори показу Тетяна Тарасенко та Ірина Кваша в галереї «VashArt» приурочили до знакового для Олександрії свята – Дня шахтаря.
Ця повнометражна цифрова «кінострічка» знята французьким режисером Гаелем Мокаером про одне з сучасних українських вугледобувних підприємств – шахту «Бужанську» (Волинська область, м.Нововолинськ). Вона так і називається: «День шахтаря», що наводить глядача на думку передусім про якесь тріумфальне відзначення цього професійного свята. Насправді ж у дещо оманливій і двозначній назві криється зовсім інший та глибший зміст…
Ні, фільм справді починається з урочистого відзначення саме Дня шахтаря на шахті «Бужанській». Але цей епізод досить короткий і справляє він якесь зовсім не святкове, а тяжке враження: ось в кадрі – директор шахти, який, звертаючись до трудового колективу, безбарвним голосом читає перед мікрофоном коротку вітальну промову з папірця; потім якийсь місцевий артист для створення святкового настрою співає всім пісню з «ресторанного» репертуару. Та піднесений настрій у «колективу» явно не вимальовується: похмурі, «кам`яні» обличчя шахтарів і такі ж беземоційні вирази – у адміністрації. Потім ще декілька скупих кадрів цього вкрай заформалізованого ще з радянських часів, з гострим «нафталіновим» запахом так званого свята…
А далі – «день шахтаря» реальний, тобто весь робочий день, від самого початку робочої зміни, де кінооператор разом з бригадою прохідників спускається у клітці під землю, в забій і далі так само разом з ними навкарачки повзе по низькому і тісному, вологому штреку, у напівтемряві брьохаючись по калюжах з водою…
Підземні епізоди займають більшу частину екранного часу, оператор проводить у шахті всю зміну. Камера безпристрасно фіксує підготовчі роботи, які у нелюдських умовах проводить бригада гірників: перевірка кріплень штреку, монтаж колій тощо. Так само без коментарів і авторських ремарок у кадрі – вкрай зношене, заржавіле гірниче обладнання, вік якому багато десятиліть і також старезні шахтарський спецодяг та робоче оснащення людей, їхні зосереджені і втомлені обличчя.
Лунають спокійні, діловиті діалоги гірників під час роботи, у яких нерідко проскакують ненормативні слівця (незважаючи на застереження шахтарів один одному: не лайся, мовляв, нас знімають у закордонному кіно, як потім Франція на це дивитиметься?). Субтитри фільму перекладають ці розмови на загальноприйняту англійську мову хоча й доволі делікатно, але без купюр… Тяжкий, каторжний труд людей, у якому практично все – вручну, на межі людських фізичних сил. І така праця «на знос» до всього ще й має великі проблеми з оплатою: є в фільмі епізод, де керівник шахти веде напружені переговори з бригадирами, які відмовляються спускатися під землю саме через ці проблеми…
Стрічка ненав`язливо примушує замислитися відразу над багатьма гострими питаннями вітчизняної шахтарської галузі. Хоча вона знімалася ще у 2013 році, але її однаково можна датувати і двадцятьма роками тому, і так само своєю проблемністю вона не втратила актуальності сьогодні. Отож тема знайшла жвавий відгук у вдумливої аудиторії клубу, серед яких були і молоді олександрійці, які взагалі про шахтарську славу Олександрії знають тільки з розповідей, і люди старшого віку, котрі ще пам8ятають колишній підйом місцевої буровугільної промисловості, який вона переживала 30 – 40 років тому.
Отож старші глядачі звично ностальгували по «кращих часах радянської шахтарської Олександрії, що ніколи вже не повернуться», та висловлювалися відповідним чином на адресу гірничих «олігархів-глитаїв, що злочинно «прихватизували» колись державні шахти в Україні і обдирають простих робітників». До речі, показана у фільмі злиденна шахта «Бужанська» – якраз державна, а не приватна, та все одно проблем там – по зав`язку…
Організатори показу запросили на перегляд у якості експерта колишнього гірника з багаторічним стажем, а нині пенсіонера, олександрійця Анатолія. Він кваліфіковано пояснював глядачам деякі специфічні робочі моменти у фільмі, а також давав свої, досить уїдливі коментарі сучасній дійсності. При цьому запального експерта нерідко «заносило» дуже далеко від теми обговорення: кудись аж у політику та міжнаціональні відносини, у зв`язку з чим модератори показу щоразу настійливо і делікатно повертали його у задане русло розмови.
Іноді у своїх епатажних репліках пан Анатолій суперечив сам собі: наприклад, спочатку на всі заставки лаяв стан шахтарських справ за незалежної України, порівнюючи його з радянськими часами, які з його слів виходили майже ідеальними. А потім тут же заявляв іншим своїм опонентам: робота шахтаря, мовляв, ніколи, навіть у радянські часи не була престижною і шанованою, оскільки на шахтарську зарплату у 200 карбованців (великий подив і недовіра співрозмовників з приводу такої суми) не можна було навіть тоді прогодувати родину (?!).
Але все одно так протилежність і плюралізм різних думок співрозмовників з приводу вже напівзабутої в нашій олександрійській громаді шахтарської теми лише додавала «перцю» та цікавості обговоренню фільму, що завжди і ставилося за кінцеву мету таких інтелектуальних кінодемонстрацій. Отож Тетяна Тарасенко та Ірина Кваша, організатори показу, який проходив в галереї «ВашАрт» за підтримки Національного Фонду Демократії в Україні, отримали від глядачів за свою роботу тверду «п`ятірку» за п`ятибальною шкалою.
