В пошуках загублених сіл. Ганівка — AlexCity

В пошуках загублених сіл. Ганівка

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Історію рідного краю можна вивчати по різному. Можна піти до бібліотеки (місцевої, сільської, чи районної), підійти до виставки-експозиції літератури щодо проблем краєзнавства твоєї місцевості і – з вдячністю працівникам бібліотеки за їхні старання – заглибитися у вивчення усіх опублікованих праць, щоб потім переповідати все, що запам’ятав, своїм вдячним – чи не дуже – слухачам. Можна залишити всі буденні справи і (після довгих клопотів та нервувань) отримати дозвіл на роботу з документами в місцевих архівах, де ви будете з німим захопленням, тремтячими руками перегортати різноманітні офіційні та приватні документи сторічної або й ще більшої давності. Можна… та багато ще чого можна, і все це буде правильно і добре, і все це буде на користь і вам особисто, і (якщо вам вдасться підняти морок таємничості хоч над одним із фактів місцевої минувшини) для краєзнавчого рушення твоєї малої Батьківщини.

Але є ще один, не такий важкий, але й не менш цікавий і захоплюючий метод роботи краєзнавця: треба взяти зошита, ручку і піти до своєї старенької сусідки, яку вже обсіли хвороби та нажиті за довгі роки важкої селянської праці болячки, привітатися з нею, занести відро води, яке вона так довго несе від криниці до своєї старенької хати, і сісти з нею перепочити. Не кваплячись, розпитати про здоров’я, про її життя-буття, про дітей-онуків, поговорити про те, що ось раніше все було якось не так, і як тільки ваша розмова зайде про оте “колись”, просто уважно слухати. Слухати і записувати, записувати і знову слухати, бо доторкнетеся Ви до такого бездонного джерела народної історії, яке не знайдете Ви в жодному з архівів, у жодній бібліотеці. Лише тут Ви почуєте про такі факти, які не повідомить Вам жодне краєзнавче дослідження, жодна історія. І можливо, десь будуть якісь неточності (слабне з роками пам’ять, забуваються деталі, імена та дати), але – слухайте! Слухайте, бо це озивається до Вас з минулого наша муза історії. І розповість вона Вам, час від час поправляючи сиве пасмо, яке вибилося з-під темної грубої хустки, стискаючи виробленими руками витертий за довгі роки вишневий ціпочок, про своє, про наше минуле, героїчне і страшне, в чомусь незрозуміле, але від того не менш близьке і хвилююче.

З цього випуску ми, на доповнення до зібрання та впорядкування свідчень очевидців страшних подій Голодомору 1932-1933 рр., започатковуємо написання історії сіл східної Олександрійщини зі свідчень місцевих старожилів, зі слів та спогадів тих людей, які були не просто очевидцями нашого минулого, а і його активними учасниками, творцями. Хто пережив його, відчув на собі, хто сам став часткою нашої історії.

Ганівка – колишнє село на території Михайлівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області, знищене за часів Радянської влади як “неперспективне”

Записано зі слів Пронь (Михайличенко) Олександри Марківни, 18 жовтня 1924 року народження.

Село Ганівка (Курсаківка), як то кажуть “почалося ще за панів” (перша половина ХІХ ст. – К. С.). Як то було звично для нашого краю, поміщики, намінявши по Черкащині та Лівобережжю людей за собак, вивели кріпаків на ще гаразд необжиті землі. Панів було двоє. Прізвище першого не збереглося, а от другий був паном досить значним, заможним, мав прізвище Обаза (Обаз) (Обаза або Абаз – К. С.). Мав цей пан двоповерховий будинок неподалік ставу. Саме Обаза вивіз з Росії, купивши там у місцевих поміщиків, сім’ї Сьоміних, Калініченків, Воротицьких, Вовнянко, Кононенко (носіїв цих прізвищ і сьогодні можна зустріти у наших краях – К. С.). Мамин дід, дід Савка, до кінця свого віку так російською мовою і розмовляв, то він кріпаччини застав ще сповна.

Окрасою села був ставок, який належав панам.

На початку ХХ століття пан Обаза спродався і виїхав до села Дохторове (Зараз село Тарасово-Шевченкове Улянівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області – К.С.), натомість до села убрався пан Стовба. Після революційних подій 1905 року і він виїхав чи то до Полтавської, чи то до Харківської губернії. З собою забрав він молоду дружину – з наших, ганівських дівчат – Любу Гуренко. Сім’я молодої жила скрутно, якщо й не бідно, тож сестра її і написала їй листа, що жити на селі важко, за злиднями і просвітку не видно. У відповідь сам Стовба написав, що “зараз добре жити тільки котові”, тож хай викручуються як знають. Довго ця панська відповідь лунала по селу, пересипаючись веселими жартами та слівцями.

Прошуміла революція та громадянська війна. Проходили через Ганівку загони Ангела, отаманші Марусі, Володьки Свистуна, загони продрозверстки Червоної армії та білогвардійці, поляки та австрійці. Село, не дивлячись нінащо, потихеньку розросталося, жило, працювало. На початок 30-х років нараховувалося в нашій Ганівці 44 садиби (вказуються за господарями садиб): Тимченко Федір, мав сина Валентина (15 років) та доньку (10 років). Коли справа почала заходити до того, що його вже хотіли записати до куркулів, то він нашвидкуруч зібрався та й виїхав до Олександрії; Кожок (імені не пам’ятаю). Родина Кожків була досить таки заможною. Дітей своїх у них не було, але якось знайшли вони дитину під копами і вигодували. Назвали дівчинку Марусею. Пізніше вона вийшла заміж за Кононенка і виїхала в Магадан, ще до війни декілька приїздила в гості; Михайличенко Ананій (рідний брат нашого батька), його дружина Ганна, доньки Марія, Маша, Ялисавета. З цієї сім’ї 1933 року померли Ананій, Ганна та Ялисавета; Афанасьєв (імені не пам’ятаю). За часів Голодомору ходив він у бригадирах і так людям допік, що після того, як люди на весну 1934 року трохи почали відходити від голоду, то боячись якби хто його вилами в спину не підштовхнув, виїхав (а як по правді говорити, то втік) з села. Потім в цій хаті жила баба Пащиха; дід Онисько Калініченко та його баба Саня, дітей вони не мали; Воротицький Фанасій, його дружина Марія, син Гриша, невістка Марія. Щодо Воротицьких то цю сім’ю записали до куркулів і прийшовши до них у хату, активісти забрали у них все що було хоч трохи цінне, а самих викинули з хати. Не маючи куди податися пішли вони жити до свого сараю. Але й там людям спокою не дали – прийшли і вигнали їх навіть з сараю. Усі четверо й померли в голодовку; Півторацький Савка, його дружина Фроська, сестра Савки Галя. Савка помер 1936 року, а Фрося та Галя померли вже по війні; Зелений Василь і баба Ганка, обоє померли від голоду ще 1932 року; Зелений Лаврон. Після того, як він втік від розкуркулення перед 1932 роком, в цій хаті жив Півторацький Данило. Данило ходив у активістах, ходив по хатах, все хліб вишукував. Помер він незадовго по війні; Зелений Кирило (мав дружину та двох дітей). Вся сім’я вимерла в 1932-1933 роках; Сьомин Софрон, його дружина Марія, дорослі діти Векла, Федька, Андрій. Федько, коли почався великий голод, пішов геть із села і потрапив до притулку в місті Дніпропетровську. Вже потому, коли почалася війна, пішов він на фронт де і загинув; Сьомин Григорій, його дружина Настя, діти – Параска, Тетяна, Вєрка, Іван, Микола, Галя. В цій сім’ї померли двоє малих дітей та сам батько, Григорій; Сьомин Йосип, його дружина Дуня, сини – Микола, Митя. Микола загинув під час війни; Півторацький Левко, його дружина Марія, діти – Маша, Наталка, Іван та Ніна, Антон та Сашко. Іван був активістом, до того ж так лютував на людях, що попору йому не було: ходив по хатах і забирав навіть те, що було у дітей по кишенях. А Ніна їхня була злодюжкою, все ходила попід дворами, щоб його потягнути. Але не допомогла і активність Іванова – з голоду померли Левко, Ніна, Антон і Сашко; за ними жили Біляков Терешко (цей помер ще до 1932 року), а його дружина Марфа і діти – Паша, Грицько голодомор пережили. Багато в чому завдяки тому, що Марфа Білякова ходила активісткою по хатах, відбираючи від чужих дітей останню картоплину чи кукурудзяну потерть; Вовнянко Герасим зі своєю дружиною (старі вже були) та їх діти – Кирило, Марія та Параска. 1933 року померли дід та баба, а діти, Богу дякувати, вижили; родина Гуренків – Юхим, Ониська та їх син – всів троє померли 1933 року; Біляков Михайло та його дружина Вустя. Ці голод пережили, але Михайло загинув на фронті; Ткаченко Йосип, дружина Олена, діти – Харитон, Сашка, Клавдія і Мариська; потім стояла будівля магазину а вже за магазином жили ми, родина Михайличенка Марка: батько Марко, мама Ганна, діти – Саша, надя, Дьома, Поля. З голоду померли батько, Надя, Дьома і Поля.

Далі ішло декілька хат, які будувалися вже по війні. В першій жив дід Єфрем Ямпольський та баба Параска. Їхній син Григорій загинув під час війни; Шаповал Петро (теж загинув на фронті), дружина Марія, син Федір та донька Тоня; Лобода Мотька, мала двох дівчат Настю та Катерину (Голодомор пережили); далі жив Лига Грицько та його дружина Ярина. Вони прийшли з Кривого Рогу перед самою війною, а вже за окупації, у вересні місяці, наробили лампачу (лампач – цегла з необпаленої глини змішаної з соломою та висушена на сонці – авт.) та й ввійшли в хату.

По вулиці, яка йшла до школи жили Сьомин Лука і дружина його Дуня з дітьми . В 1933 році помер з голоду його син. А от донька Саша, 1932 року пішла за Попельнасте, в Маркизівку і прийшла звідти вже після голоду. Саша ця навчалася в медичному училищі, була на фронті і неодноразово приїздила в село після війни; Сьомин Федір і Марія, які мали дітей Івана, Лукію, Тетяну, Польку.

Як почалася колективізація, то по селу почали записувати куркулів, щоб майно конфіскувати, а самих до Сибіру запроторити. До таких записали братів Пащенків Андрія та Федота. У Андрія були доньки, дорослі дівчата, та син-підліток, років тринадцяти. Обидві сім’ї повикидали з такими-сякими пожитками на вози та й повезли на станцію до залізниці. Де вже примудрилися, чи то по дорозі на станцію, чи може вже й з шляху на Сибір, але втекли дружина Андрія, Христя (прожила вона 94 роки) та донька Федота Марія (ця навіть і похована на нашому Ганівському кладовищі). Ні Андрій Пащенко, ні брат його Федот до села так вже й не повернулися, тож як їхня подальша доля склалася сказати важко.

До куркулів записали і Тимченка Федора, то він чекати не став, а вночі подався геть з села.

Неподалік від Ганівки знаходилися хутори. В хуторах було від 1 до 10 хат. За мого дитинства всі ці хутори називали Червоною Михайлівкою. Мешкали по тих хуторах, здебільше, або рідня, або ж однофамільці то за тими прізвищами (або ж хто перший оселився) так ті хутори і називали: Саламахівка, де проживали Петренко Григорій та його батько Василь, Швець ЄфремБіленко ВасильПірка АндрійЯмпольський ФедірТищенко (з цієї родини добра пам’ятаю лише бабу Домаху), Романенко ФедосійСтороженко Надія, далі жили Пірки, за ними Саламахи (звідки й назва хутора), МальованіПетренко Юхим та Пиндик Федір.

Чайківка (12 садиб), на якому проживали Тищенко КорнійТищенко НазарГанжа МиколаГанжа ТимішКирносМоскаленкоЧайкаЧайкаПетренко ФедірПетренко (син Федора), Швець Кирило та Мальований.

На Григорівських хуторах було три хати – Волошина ГаврилаВолошина Григорія та Сьомина Тимоша.

Мальованівка (там теж було три хати) – Мальований ФедірМальований Лазар, а хто в третій хаті жив уже й не згадаю.

Дорожівський хутір – жили там двоє Левченків, один Левченко Андрій, а другого як звали, не пам’ятаю.

Штепівський хутір – ближче до села жив Штепа (ім’я не пам’ятаю), за ним Штепа Афанасій, а поряд Левченко Петро.

Неподалік Саламахівки, метрів за 500 від Петренка Юхима був хутір Коломойцівський, то ті вже багаті були.

Майже всі хутори (Коломойцівський хутір розбили ще на початку 30-х років) існували аж до 1938 року. А потім коло Ганівки пристроїли нове село, яке назвали Чапаївка (власне від самої Ганівки десь з півкілометра), куди й переселяли людей з хуторів.

Як говорила я вже, важко пережила Ганівка та довколишні хутори Голодомор 1932-1933 років.

Батька мого звали Михайличенко Марко Петрович, матір – Михайличенко Ганна Порфирівна

Був ще брат Дем’ян (1929 р.н.), та в п’ятирічному віці він помер з голоду. Так само з голоду померли і сестри Надя (1927 р.н.) та Поля (1931 р.н.).

Батька посадили до в’язниці, бо не хотів іти до колгоспу. Не подивилися й на те, що був він матросом з революційного „Очакова”, учасник громадянської війни, воював за Радянську владу проти Каледіна.

Два роки батько проходив у одноосібниках, то спочатку не чіпали. А потім його, та ще двох одноосібників з Курячого (народна назва села Олексіївки, Олександрійського району, Кіровоградської області, як і Ганівка в 70-х роках було віднесене до неперспективних і повністю знищене – С.К.), Ходилко та Ковтонюк, обклали великим продналогом. А в 1932 році наклали такий продналог, що сім’я залишилася без зернини хліба. Залишилися лише буряки та картопля.

Приїхали уповноважені з села Попельнастого (с. Попельнасте Олександрійського району, Кіровоградської області – С.К.) по продналог, а забирати вже нічого. Приїхали гарбами і забрали і буряк, і картоплю, і телицю з коровою, коня, вигребли навіть квасолю по горщиках та й повезли в „свєтлоє будущєє”.

Батько переховувався цілий місяць, а потім повернувся додому. Ходив батько вночі на якесь поле, де був покошений, але не обмолочений льон. Іде батько, налузає його, а потім в ступці потовче то мати й варить юшку, а з муки тієї мати пекла оладки.

По хатах ходили обдирали свої. Забирали все, що тільки бачили. Вони ж і батька до в’язниці відправили. Там він і помер 5 квітня 1933 року.

Активістів було дві „тройки”: з однієї пам’ятаю Півторацьку Ганну та Зеленого Карпа. Прийшли вони в одну ніч і вигребли всі залишки борошна (і того, що з льону). Згодом прийшла інша „тройка”: Півторацький Іван, Кононенко Лукер’я, Білякова Марфа. Ці вигребли все під чисту, навіть квасолю з горщиків висипали і забрали. Коли забирали, то навіть на горищі вигребли та позамітали все до колосочка, до зернини. На городі було 5 рядочків збіжжя, батько не ламав, щоб весною виламати та зварити дітям, то активісти і те догледіли та й забрали.

Померла наша маленька Поля. Мама накопали лопуху і поклали в піч пекти, щоб дітям було чим поснідати, а поки мати прийшли в обід, то вже й Надя померла.

Дівчаток мама поховала біля хати: поклала їх у корито, викопали в садку яму і поховали. Сіли ми в сінях їсти, а мама і говорить: „Лишилося нас троє, то так і будемо жити”, а братик їй у відповідь: „Ні, я завтра умру”.

На другий день він дійсно помер.

Померли також багато наших односельців: у Білякова Федора померла дівчина. Коли її ховали на кладовищі, то ми попросили їх, щоб підкопати під бік могилки та поховати нашого Дем’янка.

У селі та довколишніх хуторах були розкуркулені: Пащенко Андрій, Пірка з доньками, Пащенко Федот, Тимченко Федір. Ніхто з них додому вже не повернувся.

З голоду померли: Вовнянко Варька, Півторацький Леонтій, Півторацька Ніна, Півторацький Антон, Півторацький Сашко (все це одна сім’я), у Сьоміна Григорія всі діти померли, Зелена Ганна, у Зеленого Кирила син невеликий помер. Вимерла вся сім’я Воротицьких: Фанасій (батько), Марія (дружина), Тимоха (син) та Марія (невістка).Помер брат нашого батька Михайличенко Ананій а також його дочка Єлизавета та дружина Ганна. Померла Дунька Зелена. В сім’ї Калініченко померли Халимон, його дружина Дуня, брат Халимона Сергій, та його племінник. У Білякової Дуні помер син Михайлик. У Сьоміної Ярини помер син Михайло та донька Тетяна. Обоє у дворі ж і поховані були. А зараз ні від тих могилок, ні від самого села вже й сліду не має. Ото ще цвинтар лише не розорали.

Мати ходила в сусіднє село Рублівку (с. Жовтоолександрівка П’ятихатського району, Дніпропетровської області), там зуміла виміняти білого кожуха (великий такий був, гарний) на вісім стаканів пшона.

Випадків людоїдства у нас в селі не було.

Голод був лише з тої причини, що активісти забирали все, чим люди поживитися могли. Спеціально той голод зробили, щоб нас, як скотину, до колгоспів позаганяти.

По тому як пережили ми голод, село трішки ожило. Робили багато і тяжко люди, бо лани були великі, а щоб їх усі обробити, то матері наші бігли ще тільки на світ благословлялося, а поверталися, коли сутінки вже на ніч повертали.

Але як би тяжко не було, але все ж таки жили за миру. Але в червні 1941 року напав фашист. Почали наших мужиків до військкомату викликати, забирати на фронт. Не проводи були, а тужіння: жінки плачуть, ми, діти, мало чого розуміючи, й собі у плач.

Вже в липні 41-го увійшли до села німці. Перші з них просто мимо села проскочили, до Дніпра поспішали, а вже потому, почали у нас заводити нові порядки. Власне самих німців у селі бачили не так і часто, наїздами були, а так “новий порядок” представляли у нас поліцаї. Серед таких запам’ятався Коваленко Герасим. Жив він у нашому ж селі, і відзначався великою відданістю німцям. У нас в селі він особливо не визвірявся (розумів, що мужики могли і хату підпалити, і сокирою тім’я підрівняти), а от на чужих селах, то казали лютував, і бив смертним боєм, і грабував людей.

22 червня 1943 року прийшло на село розпорядження, щоб усіх хлопців та дівчат1920-1926 років народження споряджали до Германії. Коваленко обійшов з хати в хату, беручи усіх на замітку та загадуючи з’явитися на вигін на збір. В допомогу йому з Дубівки (колишнє село на території Михайлівської сільської ради Олександрійського району кіровоградської області – К.С.) прислали ще одного поліцая, на прізвище Бевз. Бевз цей особливо зі шкури не пнувся і запам’ятався нам як дядько вайлуватий, навіть як поблажливий до нас, молоді.

Але тут стався Герасиму Коваленку великий клопіт; почався він з того, що у самого Герасима були діти – Іван та Сашка (Олександра), які за своїм віком теж підпадали під вивезення. То хто був з мужиків та матері наші зібралися всім селом і прийшли до Коваленка, заявивши, що доки він, поліцай, своїх дітей до Німеччини не збере, з села ніхто з молоді не рушить. І лаявся Герасим, і лякав, але проти села піти не відважився. Тож зібрав і своїх сина та доньку.

На ранок повезли нас підводами до Червоної Кам’янки (село Червона Кам’янка Олександрійського району Кіровоградської області – К.С.), яка була тоді районним центром. Приїхали до управи та й стали, чекаємо. Вийшли з управи начальник районної поліції Роберт (прізвища не пам’ятаю), та його заступник Ранмет (прізвища теж не пам’ятаю). Були вони з німецьких колоністів і з 1939 року жили в сусідньому від нас селі Пахарівці. А як прийшли германці, то їх примусили служити в поліції (не так, як декого з наших поліцаїв). Вийшли ці “наші” німці, подивилися на нас, покивали головами та й говорять, мовляв, щоб поліцаї зайшли в управу, порадитися про щось треба. А ми, значить, щоб на підводах, їхали до Олександрії на залізничну станцію для відправки до Німеччини. А вони через деякий час вже нас наздоженуть, щоб у місті супроводжувати. Забрали вони наших конвоїрів та й пішли до приміщення управи.

Посідали ми на ті підводи, дядьки коней тронули, та й їдемо польовими шляхами (шосейки у нас тоді ще й близько не було). Півгодини їдемо, годину їдемо, а ні Роберта, ні поліцаїв і близько не видко. Мені хтось з дядьків шепнув, щоб трималася я поближче до дітей Коваленка, мабуть про щось здогадувався. Отож і їдемо, самі по собі, без охорони. А вже як доїхали до села Приютівки, то раптом кинулися ми хто куди, врозтіч (чи не першими Іван та Сашка Коваленки з підводи шурнули) та й балками порозбігалися куди очі бачили.

Ночами, по глухих балках пробралися ми до дому, до села. Довго переховувалися, а вже потому трохи обвиклися, навіть на роботу почали виходити.

По осені ввійшли в наше село вже радянські танки.

Під час війни, коли особливої влади на селі не було, молоді хлопці взялися було копатися на колишньому панському помісті. Мабуть скарбів прихованих хотіли знайти. Чи знайшли що – казати не буду, але розкопали вони якесь давнє поховання, ми, дівчата, теж туди бігали дивитися. Бачили дивну могилу: з боків та від голови покійника викладена була вона червоною цеглою (її потім ще на комини розтягували). В середині була вже геть зотліла труна, а як кришку з неї зняли, то побачили там кістяк жіночий, бо самого тіла вже не було, зате лежала там велика та гарна жіноча коса, та ще якісь сережки знайшли. Хто була та жінка, коли похована, по селі балакали багато, але нічого певного сказати не могли. А потому й забули досить швидко. Не до того було, війна йшла.

Перший колгосп у нас заснували в 1929 році. До нього входила Ганівка, довколишні хутори та Федорівка. Називався цей колгосп “Червоний промінь”. Як вже говорила, головою колгоспу був Мальований Федір Севастянович. За два роки перед війною Мальованого перевили директором МТС до Червоної Кам’янки.

Всього в селі було 68 хат (це з тими хуторянами, що раніше до нас переїхали). Село наше тоді належало до Херсонської губернії. Була в селі школа до 4–х класів. Учителів звали Магдич Павло Родіонович та Павлова Наталія Самійлівна. Власне кажучи, шкіл було дві: одна була в самій Ганівці, туди ходили 2 і 4 класи, а друга була на хуторах, де навчалися учні 1 та 3 класів. 5-7 класи ходили вже в Пахарівку. Після війни Павлова виїхала до Олександрії, а в нашій школі почала викладати Мальована (Яницька) Устина Іванівна.

В 1952 році відбулося, як тоді казали, “злиття” трьох колгоспів: “Червоний промінь” (наша Ганівка з хуторами), “Комунар” (с. Пахарівка) та “Червоний прапор” (с. Медерове (Олексіївка), і Дубівка). Цей об’єднаний колгосп став називатися ім. Якова Свердлова, а його головою поставили Левченка Дмитра Петровича. Потім прислали з Червоної Кам’янки Степу, а вже опісля нього на головування став Михайлик Іван Григорович.

На той час в Михайлівці існував колгосп “Червона воля”, а колгосп “Вирішальний” об’єднував села Тарасівка та Весела Долина. В останньому головував Ямпольський Василь Федорович. Потому всів ці господарства (і наші злиті колгоспи, і Михайлівку з Тарасівкою) об’єднали в один колгосп “Росія”. Головою цього колгоспу був Михайлик Іван Григорович.

Головою сільської ради був Горуля Дмитро Іванович.

Господарства були міцні. Були у нас на Ганівці свинарники на 3 000 голів, корів порівняно небагато, зате овець понад півтори тисячі голів. А скільки ж живності люди тримали по дворах, на літо, як виходила вся птиця на ставок, то все плесо біле було.

Був у нас в селі магазин. Був і свій клуб (до-речі, розмістили його в колишній бабусиній хаті). Жили добре. Дітвори було дуже багато, майже в кожному дворі по 2-3 малечі бігало.

Але 1970 року село почали зносити: перегнали на Пахарівку усі 3 корпуси свиней, закрили школу, магазин, прибрали вівці, по тому й ферму закрили. А що робити в селі, де ні школи, ні роботи? Потягнулися люди хто куди: багато виїхало на П’ятихатки (Дніпропетровська область), значна частина осіла в Михайлівці. А скільки ж їх поїхало в світи, на новобудови, то й згадати зараз марно. Спочатку ще на кладовище приїздили, рідних провідати, а потім … Та й дивитися на розорені хати, де ти народився та зростав, ой як тяжко.

 

На сьогодні на території Ганівки та прилеглих хуторів розорані поля. Переорані поруйновані хаті, стіни яких стояли майже до кінця 80-х років минулого століття. Переорані двори, де невеличкими горбиками виднілися могилки 32-33-х років. Якісь нелюди розкопали греблю гарного ставка, який простояв до цього півтори сотні років, щоб поживитися двома-трьома мішками риби, а решта просто загинула в намулі. Єдиною ознакою колишньої присутності села на цьому місці є декілька старих груш, понівечених, але не знищених плугами тракторів, які переорювали колишнє місцезнаходження Ганівки, та старе кладовище, густо поросле акаціями та вишняком. Ще стоять при вході на цвинтар дві старі високі тополі, які – немов би покинуті старі матері – виглядають з далеких світів своїх дітей. Виглядають, чекають, хоча напевно знають, що вже не дочекатися їм рідних голосів, не почути веселого лелечого клекоту.

…Тиша. Журба. Тиша…

 

Коломоєць Сергій

Фото взято з інтернету

x

Рекомендуємо

Александрия. Старый город

«Александрия в фотографиях» — новый проект портала AlexCity. В разделе «Взгляд в прошлое» размещены фотографии ...

EnglishRussianUkrainian